КАЛЕВАЛА "Ведьма" 2010
Прівѣтъ, бабонькі. Да и мужічкамъ тожѣ — прівѣтъ! Звать мѣня Ксѣнія, а ѣжѣлі по-нашѣнскі, по-простому, то Ксюхою. Роділася я прігожѣю, да только на голову — дура дурою. Да ѣщё папѣнька усугубілъ сітуёвіну: білъ по головѣ лопатою, покамѣстъ однажды по пьяні подъ лошадь нѣ угоділъ. Папѣнька-то помѣръ, а вотъ голова моя какъ была бітою да пустой, такой и осталась. Подошло дѣло къ двадцатілѣтію моѣму, и говорітъ мнѣ мамка, молъ, пора ужѣ жаніха сѣбѣ искать. А я-то замужъ нѣ хочу, мнѣ пѣть да плясать охота. Вонъ, Машка из дѣрѣвні сосѣднѣй, Арконкі — нѣ умнѣй мѣня дѣвка, да ужо мастѣріца она пѣть голосіной такой, что у парнѣй отъ страха шапкі с головы падаютъ. Пріѣхалъ как-то в Арконку нѣмѣцъ, к баріну мѣстному, зѣмлі смотрѣть, да шёлъ как-то мімо поля, гдѣ Машка козловъ пастісь выгоняла, услыхалъ воплі ѣя дікія, да умомъ тронулся на той почвѣ — руку съ сѣрдцѣмъ прѣподнёсъ, шубѣйку из звѣря загадочного, коборкотового, задарілъ, да молвітъ: „А выході за мѣня, дѣвка красная, я тѣбя по Ѣвропамъ катать буду, чтобъ ты пѣрѣдъ голландскімі хѣрамі пѣсні пѣла, а я, значітся, съ ніхъ барыші за то брать буду”. Ну и согласілась она, дурёха, тѣпѣріча в родную дѣрѣвню воротітся нѣвѣсть когда. А сѣрдѣчко моё тѣрзалось, пѣсня наружу рвалась — нікакъ нѣ остановіть ѣя.
Шла я как-то лѣсомъ, слышу — балалайка поётъ да баянъ ѣй вторіт. Глядь — сідятъ два охламона, одінъ струны тѣрзаѣт, да такъ шустро, что и за пальцамі нѣ услѣдіть, а второй — мѣха растягіваѣтъ. И оні мѣня углядѣлі тожъ, крічатъ: „Эй, дѣвка красная-крашѣная, что встала, какъ лопатой ушіблѣнная, пасть раззявіла, слушаѣшь, как мы тут гудьбой играѣм да тѣшімся?”. Я, конѣчно, смутілася, но въ отвѣтъ молвіла такъ: „Уж больно лѣпо играѣтѣ вы, а дайтѣ-ка я с вамі спою!”. И началось: одінъ рвётъ жілы на струмѣнтѣ, второй трѣтій баянъ мѣняѣтъ, а я голошу, как бурёнка на лугу, и такъ ужъ это хорошо выходітъ, такъ прігожѣ, что рѣшілі мы по окрѣстнымъ сёламъ прокатіться с выступлѣніямі да пляскамі. И понѣслась наша тѣлѣга, и слушалі всѣ пѣйзанѣ насъ, рты пораскрывавъ. Прішёлъ успѣхъ! Насъ замѣтілі! Пріѣхалі изъ століцъ люді с названіѣмъ бѣсовскімъ. Пурдю… Пѣрдю… Продюсѣры, заставілі подпісать насъ бумажонкі. Мы тамъ крѣстікі чѣрканулі, а оні насъ прівѣді в комнату, гдѣ всё слюдою покрыто, балалайку да баянъ к хітрой машінѣ — лѣпѣстрічѣству — подключілі, и всѣ пѣсні-пляскі наші запісывать заставілі. Выпустілі мы чѣрѣз это двѣ кружілкі, со второй, правда, накладка вышла: назвать ѣё хотѣлі мы „Сучій потрохъ”, а пѣрдюсѣры возьмі да и скажі, что нѣльзя такъ. Прішлось на „Кукушкіны дѣті” пѣрѣімѣновать.
Но надоѣла мнѣ музыка, да и балалайка пріуныла, но нѣ дѣться нікуда: контрактъ подпісанъ, нужно свѣжіѣ кружілкі дѣлать. Идѣі въ голову нѣ лѣзутъ, запалъ пропалъ, а пѣрдюсѣръ стоітъ и батогомъ по жопѣ охажіваѣтъ — подгоняѣтъ, знать. Стѣная, рыдая и скрѣжѣща зубовно, творілі мы дѣнно и нощно. Творілі, вытворялі и, наконѣцъ, натворілі: трѣтій разъ готовы поклоннікамъ своім угодіть. Всё какъ и раньшѣ, но ѣщё доступнѣе сдѣлалі мы (чтобъ всѣхъ, значітъ, охватіть): балалайка знай сѣбѣ воѣтъ, во всѣ трі струны и двѣ ноты, и я голосіщѣмъ своімъ могучімъ воплю во всю дурь бабью. Пѣсні, какъ обычно, про долюшку жѣнскую да про дѣвічью судьбінушку. Пісать-то я нѣ мастѣріца, зато всю душѣньку вкладываю, чтобъ жалобнѣе, чтобъ тосклівѣе. А коѣ-гдѣ, наоборотъ, всю ліхость юную да задоръ молодой, чтобы и впрісядку можно, и по-всякому. А тѣпѣріча и по рюмашкѣ, по малѣнькой да и снова тѣлѣгу гастрольную запрягать — пусть пѣсні у нас всѣ, какъ одна, дурацкіѣ, зато поёмъ мы ихъ вѣсѣло!
Звукъ гудьбы чудной предоставлѣнъ баюну чѣрѣзъ болвана ляктронного, дивного и сѣть заморскую, мѣжмирную. Байка сія — фантазія ѣсть, всѣ пѣрсонажи выдумка и съ боярами рѣальными совпадѣніѣ всякоѣ случайно.
